Cпецпроекти

8 речей, через які ми ненавиділи школу, або Як допомогти сучасним школярам


0 723 0

Днями у «Фейсбуці» під нашим тестом «Як тобі вберегтися від осінньої хандри?» читачка зазначила, що осінь – прекрасна пора року і хандрити люди починають лише від таких постів. Погоджуємося з тим, що восени дійсно чудово. Проте хандру ніхто не відміняв, бо осінь – це зазвичай кінець канікул та відпусток і початок школи, університету, робочого року. 

Починається ця хандра саме зі школи: після трьох місяців солодкого неробства ходити на уроки хочеться хіба що перші кілька днів. Потім школярі знову починають масово мріяти про літо. І це відчуття виникає не лише через лінощі й небажання робити «домашку». 

Згадуємо шкільні роки, розмірковуємо про те, через що діти так ненавидять школу і чого в сучасній освіті треба позбутися якнайшвидше.

Традиційні лінійки. Кожен шкільний рік починався однаково: розкреслене на квадрати з позначками класів шкільне подвір’я, «захопливі» пісні про школу з динаміків, що от-от зламаються, і промова директора (директорки), якого ніхто не слухав. 

Я закінчила школу сім років тому, а традиційні лінійки, що викликають у школярів щонайменше нудоту, а найчастіше й ненависть, нікуди не зникли. Хіба що до переліку пісень додали більш-менш сучасні. 

Є два варіанти: прислухатися до побажань школярів і зробити лінійку цікавою або взагалі перетворити її на коротеньке побажання гарного шкільного року. Навіть найсуворіші завучі будуть вдячні за це: їм не доведеться змушувати нещасних першокласників розучувати вірші «Я люблю рідну школу».

Некомпетентні вчителі. Питання компетентності дуже слизьке, і люди розуміють компетентність по-різному. Проте в ідеалі школи мають позбутися викладачів, які замість щиросердного «я не знаю відповіді на це запитання» кажуть допитливим учням зробити реферат, змушують на 45 хвилин заклякнути в одній позі та не відкривати рота, застосовують фізичне насильство тощо.

Так, ми розуміємо, що життя у вчителів і вчительок не цукор: низькі зарплати, мільйони паперів, які потрібно заповнювати, відповідальність за дітей. Проте навіть у цих жахливих умовах залишаються викладачі та викладачки, які дійсно можуть зацікавити й навчити чогось гарного. 

Деякі предмети. «Для загальної освіти» – прикриття для речей, які 90 % випускників ніколи не знадобилися. Без вміння вишивати наволочку прожити можна, і якість життя від цього не постраждає. Без знань про планування власного бюджету й без секс-освіти вже складніше вступати до дорослого життя.

Шкільні предмети потрібно переглядати: із часом деякі дійсно втрачають актуальність і, відповідно, корисність.

Культивування когось/чогось. «Шевченко/Гоголь/Франко – наше все», «Історія – найважливіший предмет, і його мають знати всі», «Ми маємо поважати (підставити ім’я/явище/дату)»… 

Традиція роками наголошувати на важливості певної персони, явища, події тощо, не пояснюючи, чому саме це важливо, і вимагати від учнів певного ставлення до них не діє. Саме тому такий великий відсоток школярів не хоче брати до рук книги зі шкільної програми, принципово не вчить дати та протестує проти нав’язування всіма доступними способами.

Робити з когось або чогось культ – ідея, сама по собі не дуже гарна. Ще гірше – змушувати інших ставати послідовниками цього культу, роблячи з об’єкта культивування апріорну цінність.

Шкільна форма. Більшість дітей, маючи право вибору одягу для школи, ніколи не вказали б батькам на білу сорочку та чорні брюки чи спідниці. Але правило приходити до навчального закладу в речах певного фасону й кольору змушує школярів натягати на себе ті самі сорочки, брюки, спідниці та мріяти скоріше закінчити школу, щоб закинути ці речі до шафи і ніколи не діставати.

Існує думка, що саме однаковий одяг робить учнів рівними, зводячи нанівець можливість знущання через зовнішній вигляд. Але насправді форма не рятує: як свідчить практика, діти, які хочуть із когось знущатися, завжди знайдуть привід. Тож у цьому разі форма точно не рятівник.

Цькування. Або булінг, про який зараз усі говорять. Цькування слабких, сором’язливих або дітей із певними фізичними вадами не новина. Найжахливіше те, що іноді до цькування долучаються вчителі, щоб підвищити свій авторитет в очах «сильної більшості». 

Шкільні травми залишають слід на все життя, можуть закладати певну модель поведінки вже дорослої людини. Якщо після цькування людина стала сильнішою, це означає лише те, що вона надзвичайно крута, і не знімає провини з тих, хто це цькування ініціював і підтримував. 

«Добровільно-примусове». Усі ці виступи на свята, малювання плакатів, участь в олімпіадах тощо – те, що мало б бути ініціативою учнів, – подається як «добровільно-примусове»: відмовитися можна, але наслідки не змусять на себе чекати.

Активності мають стати цікавими. Якщо без «добровільно-примусового» підходу брати участь у них ніхто не хоче, чи настільки вони потрібні дітям?

«Що хотів сказати автор». Діти гадки не мають, чому в Пушкіна конячка, відчувши сніг, «плетется рысью как-нибудь», і навряд чи пам’ятають, якого кольору очі в Марусі Чурай. Та це й не головне. Набагато важливіше, як самі школярі зрозуміли твір, що змогли в ньому побачити і як сприйняли. 

Якщо умовний роман «Місто» викликає хоч якусь емоцію, не залишаючи байдужим, – це вже чудово: його читали не дарма. Якщо роман «не зачепив», школяр (-ка) просто перепише твір на цю тему з інета й забуде про це. Чи згадуватиме тортури від вчителів, які змушували придумувати, що все ж таки мав на увазі Підмогильний.

Незручні парти. Довгих коментарів тут не буде. Просто згадаймо, скільки дітей після закінчення школи мають сколіоз.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Прокоментувати

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: