Cпецпроекти

Сучасне мистецтво, ДахаБраха та нове журі. Як ми знову повірили у Шевченківську премію


Коли я читаю біографії українських митців і бачу там горді слова «Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка», то відчуваю приблизно нічого. Мій фільтр автоматично відправляє найвищу державну нагороду в архів беззмістовних понять під назвою «Три В»: видатний, визначний і відомий. 

Хоча серед лавреатів і траплялися талановиті люди, які вплинули на культуру, однак компетенції комісії та критерії відбору переможців були вкрай сумнівними. Заснована ще в 1961 році, Шевченківська премія надто міцно асоціювалася з роботою в інтересах держави, тож більша частина нагород була присуджена митцям, яких схвалювала радянська влада. 

Сьогодні такий репутаційний шлейф шкодить не лише самій відзнаці, але й лавреатам. Грошова винагорода (понад 200 тисяч гривень) також для багатьох була недостатньою мотивацією. Традиційно виділялося шість номінацій: література, публіцистика й журналістика, музика, театр, кіно, візуальне мистецтво. А переможців часто об’єднувала одна спільна риса – тяжіння до академізму. 

Аж раптом упродовж останнього місяця в стрічці на Фейсбуці все частіше почали з’являтися дописи про Шевченківську премію. Спочатку – про повне оновлення комітету (його затверджують раз на три роки, строк роботи попередніх експертів добіг кінця). У складі журі опинилися такі діячі культури, як літературний критик Євген Стасіневич, художниця Влада Ралко та генеральна продюсерка Одеського кінофестивалю Юлія Сінькевич. Першою справою нового комітету стало подовження дедлайну для висування на премію – і це спричинило хвилю негативу, адже старі довгі списки, що затверджувалися до початку роботи експертів, були більш звичні та традиційні, ніж остаточний (і достатньо хайповий) короткий список, куди увійшли свіжі імена. 

Потенційними лавреатами стали автори складних та неоднозначних робіт, які точно призведуть до суперечок, щонайменше в соцмережах. І це обнадіює, адже мистецтво має бути не застиглим монументом, а простором для дискусій. 

Тож bit.ua обрав найцікавіші твори, які претендують на офіційну відзнаку з боку держави. Лавреати будуть оголошені наприкінці лютого, а нагородження відбудеться 9 березня, в день народження Шевченка. 

 

ДахаБраха, музичний альбом «Шлях»

В останні роки композиції етногурту «ДахаБраха» можна було почути як в українських фільмах, так і в американському серіалі «Фарго» чи рекламі бренду Девіда Бекхема. А наприкінці 2019 року гурт зібрав понад шість тисяч людей у київському «Палаці Спорту». Основне, чим приваблюють музиканти авдиторію, – це іронічне і пронизливе переосмислення українського фольклору з позиції сьогодення.

Альбом «Шлях» вийшов ще у 2016 році і наразі є останнім альбомом гурту. Головний персонаж платівки – чумак, який неквапливо, майже медитативно подорожує країною. Він стає свідком і сумних, і жартівливих подій, які ритмічно супроводжують його нескінченну дорогу. 

 

Нікіта Кадан, проєкт «(не) означені»

Художники груп «Р.Е.П.» і «Худрада» фактично привласнили собі українську мистецьку сцену 2000-х на правах нового покоління. Говорити про соціальні проблеми, викривати історію, відкидати аполітичність – очевидні принципи митців, які вийшли із цих угрупувань. До них належав і Нікіта Кадан, який протягом останніх років успішніше виставляється за кордоном, аніж в Україні. 

Перша виставка «(не) означені» відбулася в 2017 році в Центрі міської історії (Львів). Твори Кадана базуються на фотографіях найстрашніших масових злочинів ХХ століття: режимів нацизму та сталінізму, етнічних чисток і інших актів насилля. Однак три серії художника («Хроніки», «Погром» і «Національний ландшафт») є лише частиною проєкту. Значне місце у виставці займали тексти 21 дослідника: філософів, істориків, психіатрів, письменників і митців. 

 

Тарас Прохасько, збірка есеїв «Так, але…»

Існує думка, що постмодернізму в українській літературі так і не було. Що точно існувало, то це «Станіславський феномен» – група митців у Івано-Франківську, які впровадили нові формати (або ж зруйнували старі). До них відносять і Тараса Прохаська, письменника та журналіста.

Журналістська діяльність особливо помітна в його збірці есеїв «Так, але…»: короткі тексти аж ніяк не фундаментальні, зосереджені на невеликих епізодах, уникають якоїсь глобальної теми. Тривожність і невизначеність йдуть із самої назви та пронизують усю книжку. 

Серед номінантів премії есеї Прохаська – один із найновіших творів, адже книжка була опублікована в 2019 році.    

 

Тарас Томенко, документальний фільм «Будинок “Слово”»

Уявіть: у 1930-х роках у новий конструктивістський будинок у Харкові заселяють найкращих митців країни, серед яких Хвильовий, Семенко та Петрицький. У їхньому розпорядженні – нові просторі квартири з високими стелями та величезними вікнами, солярії на даху та спортивні майданчики біля будинку (який, до речі, сконструйований у вигляді літери «С»). Спочатку все має вигляд утопії, у якій талановиті люди живуть разом і мають усі можливості для творчости. Однак ця мрія триває не довше двох років: уже в 1933-му розпочинається хвиля репресій, яка згодом отримає назву «Розстріляне відродження». Наприклад, телефони, встановлені в усіх квартирах, виявилися не свідченням прогресу, а засобами прослуховування. Мешканці 43 квартир із 60 арештовуються, частина з них – страчені.

Цю історію Тарас Томенко використав для сюжету свого документального фільму «Будинок “Слово”», який вийшов на екрани у 2017 році. Стрічка отримала позитивні відгуки та була нагороджена премією «Золота дзиґа». Відомо також, що Томенко знімає однойменний художній фільм. Можливо, він вийде вже в найближчі роки. 

 

Владислав Троїцький, Роман Григорів та Ілля Разумейко, опера-реквієм «IYOV»

Сьогодні Владислав Троїцький – чи не найефективніший культурний менеджер країни. Серед його проєктів – фестиваль «ГОГОЛЬFEST», гурти «ДахаБраха», «DakhDaughters» і «ЦеШо», театр «Дах». Музично-театральні експерименти притаманні кожному із цих утворень, тож опера-реквієм «IYOV» цілком відтворює творчі методи режисера: у ній поєднується опера, реквієм і ораторія, а відеоарт є невід’ємною складовою.

Композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко розробили музичну частину перформансу до чергового «ГОГОЛЬFEST» у 2015 році. Концепція вистави базується на книзі Йова зі Старого Заповіту, хоча автори й наполягають, що це лише метафора життя кожної людини. Речитатив опери завжди звучить мовою країни, де проходить дійство. 

У 2018 році «IYOV» увійшла до десятки найкращих сучасних вистав за версією міжнародного конкурсу «Music Theatre NOW».

 

Продовжувати розповідь про номінантів Шевченківської премії можна й далі: серед інших цікавих митців – музичний інді-рок гурт «Vivienne Mort» та фотограф-документаліст Олександр Глядєлов. Навіть те, що зараз ці митці перелічені в одному реченні, є свідченням неочікуваного широкого спектру цьогорічної винагороди.

Однак прихильники популярної культури не хотіли б зупинятися: так, висловлювалося багато побажань, щоб до коротких списків премії додали авторів серіалу «Чорнобиль». Наразі комітет так далеко не зайшов. Можливо, бюрократичні перешкоди вийде подолати наступного разу. 

 

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ Перемоги, які змінили імідж України у світі
#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: