Cпецпроекти

Цензура та література. Про що не могли писати українські письменники в ХІХ–ХХ столітті?


Я чудово пам’ятаю, як у школі ми з однокласниками постійно скаржилися, наскільки одноманітна українська література. Усі герої або страждали в нещасливому шлюбі та злиднях, або веселилися (читай: пиячили) в сільських корчмах. Для нас це був далекий світ нудних дорослих, яких можна було шкодувати чи висміювати, але не захоплюватися ними та не наслідувати їх. До того ж у сусідньому підручнику – із зарубіжної літератури – відбувався справжній екшен, а персонажі виявлялися більш неоднозначними й цікавими.

Пояснення цьому я знайшла вже значно пізніше. Для того щоб по-справжньому розкривати сюжет і героїв, письменнику необхідна творча свобода. Вона полягає в можливості експериментувати, помилятися та сперечатися. Натомість цензура забирає самі ці три опції, а будь-який ризик стає небезпечним для репутації, роботи чи навіть життя митця. Тож і в ХІХ, і в ХХ століттях українська література розвивалася у межах владної ідеології: спочатку Російської імперії, потім – СРСР. 

Обидва режими дуже пильно стежили за книжками й пресою. Видавництва не могли діяти на власний розсуд, а представники влади втручалися в найменші дрібниці: від ортографії до оформлення змістів чи порядку ілюстрацій. Часто доходило до театру абсурду, якому б позаздрили й герої Олдоса Гакслі чи Джорджа Орвелла.    

Заборонені твори вносили до спеціальних реєстрів, вилучали з бібліотек і книгарень, не могли навіть цитувати в інших книжках. Життя письменників також змінювалося не на краще: інколи авторам надавалася можливість відкоригувати свій твір і викреслити всі небажані речі. Однак частіше письменники зазнавали переслідувань і репресій, отримували штамп «ворога народу» та викреслювалися з історії. 

Але навіть з постійним самоконтролем передбачити всі примхи цензури було неможливо. Можна було ніколи в житті не критикувати владу, однак все одно потрапити в чорні списки. Як гадаєте, за що?

Ваші герої щасливі, але неодружені

Якби в 1890-х роках ви захотіли написати про двох дорослих коханців, які щасливо живуть поза шлюбом, то отримали б листа від цензора. Навіть якщо врешті-решт головний герой вбиває сусідку сокирою, він все одно має бути одруженим.

Приблизно так склалася доля повісті Михайла Коцюбинського «На віру». У ній Гнат і Настя після своїх нещасливих шлюбів і історій кохань починають жити без церковного одруження, як тоді це називали, «на віру». Уся драма розгортається, коли в їхні стосунки починають втручатися інші, але вдвох пара цілком щаслива. Саме це й було причиною, щоб і редактор, і цензор відмовили Коцюбинському в публікації повісті в журналі:

«Із змісту повісті видно, що провідна ідея автора полягає в тому, щоби показати читачам, що щастя між люблячими істотами може бути в співжитті, не освяченому церквою, і навпаки, що законний шлюб, який зв’язує людей назавжди, буває причиною страшних злочинів. Вважаючи таку тенденцію шкідливою для поширення не лише серед простого народу, але й інтелігентного громадянства, цензура схильна повість “На віру” заборонити».

Ви надто часто вживаєте слова «козак» або «пан»

І це в українській літературі!

Коли Марко Кропивницький наприкінці ХІХ століття вирішив поставити комедійну п’єсу за гоголівським «Вієм», цензори повикреслювали прислів’я зі згадкою панів. Наприклад, «скажи враже, як пан каже» або «пани вигадують підчас таке, що й мудріший не розчовпе». А також попідкреслювали слова «запорожець» і «козак», мовляв, їх забагато.

Ви підкреслюєте важливість взаємодопомоги

У радянські часи списки забороненої літератури велися ретельно й сумлінно. За це відповідав Головліт – Головне управління у справах літератури й видавництв. Його цензори прочитували тисячі книжок на рік і на кожну з них ставили вердикт: дозволити чи ні. Однак у реєстрах причини завжди вказані дуже скупо. Зазвичай це класичні фрази «ворог народу», «шкідлива ідеологія» чи «низька художня якість».

Тому деякі розкриті зміни цензорів особливо цінні (й абсурдні). 

Так, у 1970-х роках у комедійній п’єсі Григорія Плоткіна «Каштани Києва» було викреслено фразу «Євреї повинні допомагати одні одним». Політика радянської влади часто була відверто антисемітською, тож навіть такі невинні й дуже загальні думки могли цензуруватися.

Ви пишете казки для дітей

У тридцяті роки радянські цензори надихнулися новою ідеєю: в дитячій літературі головними героями мають бути дорослі. Життя дитячих персонажів може «спотворювати дійсність», адже не надає достатнього уявлення про «справжній світ». До того ж казки вважали шкідливими для матеріалістичного світогляду. Вони мали багато трактувань і смислів. 

Так був заборонений вірш Олександр Олеся «Ялинка». Хоча, якщо чесно, більш невинного сюжету годі й шукати: чоловік їде рубати ялинку на свято, а зайчик просить не шкодити дереву. Чоловік прислуховується до поради тваринки, просить вибачення й вони посміхаються одне одному. Все.

Ви описуєте історичну подію 

Найбільш слизька доріжка. 99,9%, що ви потрапили б до заборонних радянських списків. Якщо не цього року, то наступного точно. Бо ви не могли знати, хто скоро впаде в немилість влади (тільки сподівалися, що це будете не ви). 

Будь-яка згадка імені людини, яка була визнана «ворогом народу», мала бути знищена. Навіть якщо це був нейтральний і навіть негативний опис. Для цього заклеювали сторінки, замальовували імена в текстах, вирізали портрети або ж і взагалі знищували цілі наклади книжок. Більшість забороненої літератури здавали на макулатуру, тільки деякі примірники переміщували в спецфонди – закриті приміщення в бібліотеках чи музеях, де зберігалися цензуровані матеріали. Доступ до них мали тільки обрані.

Але навіть якщо ви не писали ні про що таке, все одно був ризик. Наприклад, що передмову написав майбутній «ворог народу». Або ви десь процитували «ворога народу». Або ваша думка перегукувалася з висловлюванням «ворога народу». 

Ви надто мало писали про ідеологію

Так, повністю абстрагуватися також не вийшло б. Лірична поезія та проза зазнавали не менше утисків. Наприклад, якщо автори говорили про себе чи про природу, це могло свідчити про їхню байдужість до суспільства.

Ось так, наприклад, у 1973 році цензори коментували збірки поезій Василя Гея та Марії Павленко:

«Ліричний герой стоїть осторонь життя, яким живе будівник комуністичного суспільства. В більшості творів не видно і особистого ставлення самого автора до важливих подій і тому не визначається їх ідейно-політична позиція. В ряді віршів є і “Прометей”, і “арфи”, захоплення природою, небом, є і особисті душевні переживання ліричного героя, але не знайти в них трудової дії, героїки праці, щирої підтримки радянським народом політики партії, його боротьби за ідеали комунізму».

Схожій критиці від цензорів піддавався й Василь Стус за збірку «Круговерть». Його звинувачували відмежуванні від «буремного й героїчного» радянського життя та втечі від нього у власні «дрібні» переживання.

Ви здаєтеся надто сумними

Про життя суспільства потрібно було писати піднесено й оптимістично. Будь-які проблеми радянської людини мали бути вирішеними вже тут-і-зараз. Вважалося, що песимізм підриває суспільство, а також створює хибний образ СРСР для іншого світу. 

Один із персонажів Наталі Кащук у оповіді «Озимина бринить» здався цензорам справжнім декадентом. Бо він поскаржився, що в селі жити нудно, й супроводив це фразою «Інколи здається, що навіть зорі не світять».  

Ваш герой вийшов трохи сексуальним

Ані чоловіки, ані жінки в літературі не мали взагалі думати про такі речі, як романтика чи, тим більше, секс. «Хімія» могла бути тільки з комуністичною партією, радянською державою та своєю роботою. У 1930-х цензори робили винятки для негативних і, бажано, іноземних персонажів. Наприклад, Саві Голованівському в драмі «Смерть леді Грей» дозволялося зробити харизматичною й сексуально привабливою жінку-ворога, яка виявилася британською шпигункою. 

А Івану Микитенку, який один із небагатьох пробував писати образи чоловіків-мачо, радили, щоб його персонажі наприкінці чітко розуміли всі свої помилки. Саме так і завершилися його комедія «Дівчата нашої країни» й п’єса «Диктатура»: за слабкі проблиски еротизму герої сповна спокутують свої гріхи. 

Хто цензурував літературу?

Більшість «крамоли» навіть не доходила до Головліту: зазвичай сумнівні речі відсіювали ще редактори та директори видавництв. Цензори отримували вже надруковані книжки, тож кожне виправлення чи заборона супроводжувалася ліквідацією накладу та можливим його передруком. 

Відомий випадок із віршем Івана Малковича. У його книжці «Білий камінь» 1984 року всі слова «Бог» замінили на «птаха», а «ангел» перетворився на «метелика». Згодом письменник сказав, що це було рішенням редактора. А оскільки підставляти колег було небезпечно, то автор і пішов на такі зміни.

Коли ж письменники відмовлялися коригувати свої твори, то єдиною (ризикованою) можливістю був самвидав – і тільки з 1960-х років. 

Також своєрідними цензорами виступали бібліотекарі. Якщо вони бачили в старих книжках згадки заборонених імен чи подій, то могли написати листа в Головліт – і тоді розпочиналися активні перевірки. Ще кар’єру могли зруйнувати критики: навіть одна негативна стаття в газеті робила письменників одіозними на певний час (а інколи й назавжди).

Так цензура охоплювала всі рівні, пронизувала кожен етап книговидання.

Звісно, це впливало й на найбільш «слухняних» митців, адже експериментувати та підіймати будь-які нові теми було надто ризиковано – завжди залишалася можливість бути неправильно зрозумілим та занесеним до рядів шкідливих авторів. Тому часто головним обмеженням був цензор, який сидів всередині кожного, хто брався за перо, ручку чи друкарську машинку.

 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: